Як правило, всi розмови про iсторичнi мiфи сьогоднiшньої України зводяться до розмов про мiфи нацiоналiстичнi. Нацiоналiзм, поза сумнiвом, є тою емоцiйною пружиною, яка приводить у дiю складнi механiзми iдеологiчної, себто певним чином артикульованої та концептуалiзованої, а також позаiдеологiчної, тобто суто чуттєвої i спонтанної мiстифiкацiї довколишнього свiту. Як i будь-яке iнше гостре почуття, на кшталт сильної любовi, ненавистi, заздрощiв тощо, нацiоналiзм може ставати справжнiсiнькою обсесiєю, своєрiдним настирливим станом. На побутовому рiвнi ця одержимiсть виявляється у найрiзноманiтнiших формах ксенофобiї; тим часом як на iдеологiчному - артикулюється у виглядi рiзних полiтичних, iсторичних, культурних та iнших мiфологем.

Проте Україна як одна з багатьох колонiальних (чи, коли хочете, постколонiальних) країн має у цьому сенсi свою специфiку. Український нацiоналiзм iсторично формувався як свого роду "вiдповiдь" - iдеологiчна, полiтична, культурна i, власне, емоцiйна - на iнший, могутнiший, державно iнституцiалiзований нацiоналiзм панiвної нацiї. Українська нацiоналiстична мiфологiя, таким чином, немислима поза полемiчними взаєминами (явними й прихованими) з мiфологiєю iмперською - спершу росiйською, згодом - росiйсько-совєтською.

Попри суттєвi вiдмiнностi мiж власне росiйським та росiйсько-совєтським iмперiалiзмом, їхньою спiльною рисою, що має безпосереднє вiдношення до окресленої тут проблеми, є iдея "iнтеграцiї" iмперських народiв, передусiм слов'янських, у певну "наднацiональну" спiльноту - православно-самодержавну в одному випадку, совєтсько-комунiстичну в другому. Нi в Росiї, нi в СССР етнiчне походження не було серйозною перешкодою для iмперської кар'єри. Справдi суттєвим було дещо iнше: по-перше, абсолютна вiрнопiдданча лояльнiсть щодо самодержавної (чи бiльшовицько-кремлiвської) династiї; по-друге, приналежнiсть до православ'я (чи до КПСС); i по-третє, росiйськомовнiсть, тобто "добровiльне" прийняття росiйської мови як "цивiлiзованiшої", "прогресивнiшої" та, iмплiцитно, благонадiйнiшої (у совєтських термiнах - "iнтернацiональної", на противагу "нацiональним", тобто "нацiоналiстичним", неповноцiнним у кращому разi, пiдозрiлим у гiршому).

Українська нацiоналiстична мiфологiя формувалася, таким чином, як вiдповiдь на мiфологiю iмперського домiнування, мiфологiю культурної, мовної та всякої iншої зверхностi Центру над периферiєю, метрополiї над колонiєю. У цьому планi "Iсторiя України-Руси" М.Грушевського була нiчим iншим, як багатотомною полемiчною реплiкою на "Историю Государства Российского" Карамзiна, шевченкiвський мiф "воскресаючої" України - вiдповiддю на гоголiвський мiф України погаслої, вiдмираючої, i навiть бурлескна "Енеїда" Котляревського, написана наприкiнцi XVIII ст. (тобто ще в "донацiоналiстичну" добу), iмплiцитно вже оспорювала абсолютний авторитет iмперського Центру.

Народ, саме iснування якого в Росiйськiй iмперiї заперечувалось, а в Совєтському Союзi визнавалось "безперспективним", природним чином намагався довести цiлком протилежне за допомогою так само фантастичних (хоч i з протилежним знаком) аргументiв. Так, вiдповiддю на офiцiйне ототожнення Давньої Русi й новочасної Росiї стало ототожнення Київської Русi з Україною; вiдповiддю на офiцiйне iгнорування українського етносу як досить пiзнього й вельми сумнiвного утворення стало поширення української етнiчностi не лише на стародавнiх русичiв, а й на скiфiв, сарматiв, кiммерiйцiв i навiть загадкових трипiльцiв, що жили на територiї сучасної України 30 тисяч рокiв тому. Офiцiйно "неiснуюча" (або "безперспективна") українська мова так само закономiрно була проголошена нацiоналiстичною мiфологiєю найбагатшою, "найспiвучiшою" i, звiсно, архiдревньою, - мовою, з якої виводяться ледь не всi iншi iндоєвропейськi мови.

Фактично, ця мiфологiя була складовою, коли не головною частиною захисної iдеологiї українства перед могутнiм тиском iдеологiї iмперської, не менш мiфологiчної, проте значно менше вразливої з двох причин. По-перше, iмперська мiфологiя була частиною офiцiйної, державної iдеологiї i, таким чином, опиралася на найрiзноманiтнiшi iнституцiйнi засоби - вiд усiх форм друку й освiти до державної бюрократiї, церкви, армiї та полiцiї. А по-друге, навiть без таємної полiцiї, сам факт офiцiйностi робив iмперську мiфологiю незрiвнянно "переконливiшою" та привабливiшою порiвняно з напiвпiдпiльною нацiоналiстичною мiфологiєю "сепаратистiв".

Дещо складнiшим є питання про причини живучостi, а також про саму сутнiсть нацiоналiстичної мiфологiї в нашi днi, вже пiсля розвалу совєтської iмперiї та формального здобуття Україною державної незалежностi в 1991 роцi. Бiнарна опозицiя двох мiфологiй, iмперської й нацiоналiстичної, повинна була, здавалося б, ослабнути, коли не зникнути цiлковито. Проте наш повсякденний емпiричний досвiд пiдказує цiлком iнше: нацiоналiстична мiфологiя, у щонайекстремнiших i найкурйознiших формах, буйно цвiте в маргiнальних українських виданнях, а у формах, сказати б, помiркованiших та наукоподiбних проникає й до видань цiлком респектабельних.

Лише почасти це явище можна пояснити свого роду iнерцiєю оборонної психологiї (sieged consciousness), iсторичним "вихлюпом" усього того, що накопичилося протягом десятилiть у "пiдпiллi", в нацiональнiй свiдомостi й пiдсвiдомостi. Так само частковим i аж нiяк не вичерпним поясненням можна вважати факт "навернення в нацiоналiзм" багатьох iмперських iдеологiв (професiйних iсторикiв, полiтологiв, викладачiв марксизму-ленiнiзму тощо), котрi, попри щиру чи вдавану "конвертацiю", зберегли стiйку схильнiсть до мiфологiзування, до манiхейського мислення в бiнарних, конфронтацiйних категорiях.

Серйознiшою причиною живучостi української нацiоналiстичної мiфологiї є неостаточний, половинчатий характер розпаду iмперiї i, вiдповiдно, неостаточний, непевний, сказати б, характер української нацiональної емансипацiї. З одного боку, Росiя, попри втрату "дальнього" i, великою мiрою, "ближнього зарубiжжя", зберiгає iмперськi амбiцiї, котрi виявляються не лише у риторицi найрiзноманiтнiших елiт, а й у цiлком конкретнiй повсякденнiй полiтицi. А з iншого боку, Україна, попри формальне здобуття незалежностi, залишається радше осколком iмперiї, нiж справдi суверенною нацiональною державою, здатною забезпечити реальну рiвноправнiсть (мовну, культурну, економiчну) для своїх україномовних, переважно сiльських жителiв.

Обидва цi чинники роблять становище українцiв (тут i далi мова йде передусiм про українцiв україномовних, котрi, власне, i є головними продуцентами та носiями нацiоналiстичної мiфологiї) вельми двозначним. З одного боку, незникла загроза iмперського реваншизму з боку Росiї гальванiзує їхнi iсторичнi травми й загострює неврози, роблячи їх особливо чутливими до всiляких зовнiшнiх потрясiнь i внутрiшньої нестабiльностi (зокрема - до невирiшеностi нацiонального, передусiм мовно-культурного, питання). А з iншого боку, домiнування у "незалежнiй" Українi росiйськомовної меншостi (чи бiльшостi - це важко визначити, та й не надто важливо) практично в усiх сферах життя, триваюча маргiналiзацiя української культури i зневажливе, часто знущальне ставлення до української мови (i її носiїв) у великих росiйськомовних мiстах - викликають в українцiв не такi вже й мiфологiчнi порiвняння свого становища зi становищем аборигенiв Америки та Пiвденної Африки.

У кожному разi, нацiоналiстична мiфологiя в Українi отримує й далi пiдживлення з боку свого "бiнарного опонента" - мiфологiї росiйсько-iмперської. Головним носiєм цiєї мiфологiї нинi, однак, є вже не iмперський Центр (хоч його полiтичний, економiчний i, власне, культурний та iнформацiйний вплив усе ще лишається значним), i навiть не росiйськомовнi "комунiсти України", з їхньою ностальгiєю за СССР i КПСС. Iмперсько-росiйська мiфологiя в колонiально-креольськiй, "малоросiйськiй" модифiкацiї стала суттєвою частиною iдеологiчних установок та орiєнтацiй не лише росiйського, а й українського, головним чином росiйськомовного, населення України.

На жаль, досi так званий комплекс малоросiйства розглядався, як правило, в контекстi пропаганди, а не науки, в контекстi бiльш-менш проникливої, але незмiнно викривальної антиколонiальної публiцистики, а не, скажiмо, антропологiї, соцiальної психологiї чи психоаналiзу. Тим часом перед нами типовий, описаний класиками культурної антропологiї, приклад засвоєння аборигенами колонiальної точки зору на себе як на недонарод iз недомовою, недокультурою, недорелiгiєю i т. д. i т. п. Це - прийняття фальшивого й самопринизливого self-image (уявлення про себе), нав'язаного колонiзаторами, - в даному разi, уявлення про таку собi "спiваючу i танцюючу Малоросiю" (за Гоголем), котра коли й мала якесь самобутнє минуле, то майбутнього вже аж нiяк мати не може.

Американська дослiдниця Оксана Грабович, розвиваючи iдеї Франца Фанона, чудово описала цей процес засвоєння колонiзованими негативного self-image, нав'язуваного колонiзаторами, процес iнтерналiзацiї негативних проекцiй панiвної культури. Оскiльки колонiзований народ, - пише вона, - "внаслiдок своєї полiтичної, економiчної й загальної залежностi вiд колонiзатора не має змоги проектувати на нього свої власнi негативнi якостi ("колективну тiнь", у термiнах Юнга, тобто все те негативне i деструктивне, що iснує у колективнiй психiцi), то вiн змушений проектувати їх на самого себе..." Приймаючи систему цiнностей колонiзаторiв, колонiзоване суспiльство вступає в дедалi гострiший конфлiкт iз самим собою. Абориген починає ненавидiти себе i тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. "Поневолена група стає врештi зневаженою меншiстю на власнiй землi".

Як називають цю меншiсть у бiльшостi наших мiст, я гадаю, вам добре вiдомо: "быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники" - перелiк дерогативiв можна продовжити. Все це, менi здається, похiдне аж нiяк не вiд українського нацiоналiстичного мiфу, а чогось цiлком iншого, йому протилежного.

Мiльйони україномовних провiнцiалiв - будiвельникiв, двiрникiв, смiттярiв, мiлiцiонерiв та iнших "лiмiтчикiв", що втiкають зi свого колгоспного "третього свiту" в росiйськомовний "перший", перебувають, утiм, у дещо кращому становищi, нiж аборигени Африки чи Америки, бо, на вiдмiну вiд них, легко можуть змiнити свою "шкiру". Адже їхньою "кольоровою шкiрою", головною ознакою їхньої "другосортностi" й "неповноцiнностi", є їхня "коров'яча", "колгоспна", "бандерiвська" (в термiнах росiйськомовного "першого" свiту) мова. Тож вони позбуваються цього огидного рудименту - i кiнця цьому "прогресивному" процесовi поки що не видно.

Триваюча соцiальна й культурна маргiналiзацiя україномовного населення є потенцiйним джерелом вельми гострих суспiльних конфлiктiв. Ситуацiю погiршує також загальна двозначнiсть становища двох основних конкуруючих етнокультурних груп, україно- та росiйськомовної (що складається приблизно порiвну з власне росiян та зрусифiкованих українцiв). Офiцiйно саме українцi визнанi "корiнною", "титульною" нацiєю, а українська мова вважається "державною", тобто нiби єдиною чи принаймнi "головною" офiцiйною (втiм, у будь-якому регiонi, за законом, можуть офiцiйно використовуватись мови iнших меншин - "у мiсцях їхнього компактного проживання". Це означає, зокрема, що майже в усiх мiстах росiйська мова може бути de jure такою ж "офiцiйною", як i українська, i навiть iще "офiцiйнiшою" - як воно є на практицi, себто de facto).

Українцi, таким чином, аж нiяк не є панiвною групою в Українi, а, тим бiльше, не є панiвною українська мова. Розрив мiж формальним i реальним статусом українського (україномовного) населення та української мови є причиною багатьох непорозумiнь та дедалi глибшої iдеологiчної конфронтацiї. Українцiв цей формальний статус не влаштовує саме тому, що вiн - суто формальний, декларативний, має з реальнiстю дуже мало спiльного i, головне, не передбачає практично жодних механiзмiв для своєї реалiзацiї. Що ж до росiян, то цей самий формальний статус, хай навiть суто декларативний i далекий вiд реальностi, криє в собi, однак, потенцiйну загрозу їхньому нинiшньому привiлейованому становищу - як рушниця на стiнi, котра все-таки може колись вистрiлити. Обидвi сторони, таким чином, вкладають у тi самi поняття рiзний змiст i зовсiм по-рiзному iнтерпретують реальнiсть.

Цим непорозумiнням i, вiдповiдно, мiфотворчостi сприяє також офiцiйна, успадкована вiд совєтських часiв, статистика, котра визначає українцiв як бiльшiсть (74 вiдс.), а росiян як меншiсть (22 вiдс.). Цим формальним спiввiдношенням мiж етносами пiдмiняється iнше, суттєвiше i реально значущiше, спiввiдношення мiж мовноетнiчними групами. Мовби за дужки виноситься доволi очевидний факт, що українська "бiльшiсть" щонайменше на третину складається з русифiкованих українцiв, котрi за своїми культурними, коли не полiтичними орiєнтацiями значно ближчi до росiйської "меншостi", разом з якою, власне, й забезпечують соцiально-економiчне й мовно-культурне домiнування росiйськомовного населення в бiльшостi великих мiст, тобто в усiх тих центрах, включно з Києвом, котрi мають вирiшальне значення для полiтичного, економiчного й культурного життя країни.

Непорозумiння поглиблюються також унаслiдок поганого усвiдомлення колонiальної та постколонiальної специфiки України, зокрема - механiзмiв соцiально-культурного домiнувания однiєї мовноетнiчної групи над iншою та, власне, механiзмiв самовiдтворення цього домiнувания в умовах нацiональної, здавалося б, незалежностi та формальної рiвноправностi усiх груп. Поширена на Заходi iдея (й практика) "позитивної дискримiнацiї", тобто системи державних "пiдтримчих дiй" (affirmative actions), спрямованих на усунення соцiокультурних наслiдкiв "дискримiнацiї негативної", яка застосовувалася протягом багатьох рокiв проти певних етнiчних, расових, мовних та iнших груп (наприклад, проти жiнок), не знаходить анi найменшого розумiння навiть серед росiйськомовних лiбералiв, котрi вбачають у таких заходах лише загрозу "насильницької українiзацiї", тобто загрозу своїй формальнiй рiвноправностi та реальному домiнуванню.

iдеологiчна конфронтацiя природним чином сприяє мобiлiзацiї рiзноманiтних мiфiв - для пропагандистських, як, зрештою, i для психотерапевтичних (сублiмацiйних, компенсацiйних, анестезуючих i т.iн.) потреб. Українськi нацiоналiстичнi мiфи розглянуто вже доволi докладно; тож я зупинюсь головним чином на протилежних, "антиукраинских", чи, краще сказати, постiмперських мiфах.

Передусiм варто звернути увагу на живучiсть класичного iмперського мiфу про Київську Русь як таку собi прото-Росiю, та про єдиний "(давньо)руський" народ, вiд якого несприятливi iсторичнi обставини вiдкололи українську i бiлоруську гiлки - котрi, однак, весь час прагли з'єднатися знову з "загальноруським" деревом i прагнуть цього сьогоднi - всупереч своїм "нацiоналiстичним", "антинародним" елiтам. У незалежнiй Українi цей мiф перестав бути офiцiйним i, значною мiрою, втратив впливовiсть, хоч i не зник остаточно. У полегшеному, утилiтарно-пропаiандистському виглядi вiн побутує ще серед частини елiт - у розмаїтих квазi-полiтологiчних концепцiях на кшталт "православно-слов'янської спiльноти", "євразiйського простору", "iнтеiрацiї в СНД" тощо.

Цiкавiшою є трансформацiя цього мiфу у специфiчно "креольський" мiф про Україну як "колиску двох братнiх народiв", росiйського й українського, котрi обидва є в Українi однаково "корiнними" - з усiма правовими, мовно-культурними й iншими наслiдками, якi з цього випливають. Як правило, цей мiф поєднується з класичним "малоросiйським" ("гоголiвським") мiфом про Україну як про достатньо самобутню, "екзотичну" цивiлiзацiю, котра, однак, пережила героїчний пiк свого розквiту i тепер поволi згасає - подiбно до цивiлiзацiї кельтської, провансальської чи, скажiмо, ацтекської. Утилiтарно-пропагандистським аспектом цього мiфу є твердження про iсторичну безперспективнiсть українських мови й культури, їх iманентної неповноцiнностi порiвняно з мовою та культурою росiйськими i, вiдповiдно, про об'єктивну неминучiсть їхнього зникнення. За совєтських часiв про "прогресивнiсть" цього процесу говорилося урочисто, нинi говориться радше нейтрально, ба спiвчутливо. Проте навiть росiйськомовнi iнтелектуали не помiчають, здебiльшого, курйозностi висловлюваних у їхньому середовищi докорiв українськiй культурi за вiдсутнiсть у нiй, скажiмо, "свого Достоєвського", чи загальну сумнiвнiсть глибокодумних сентенцiй про те, що "справжньої" української мови нiде вже немає, тому що мiста, мовляв, розмовляють по-росiйськи, села - на суржику, а Захiдна Україна - на якомусь химерному дiалектi ("сумiш польсько-румунсько-австрiйсько-мадярської", - як без жодного гумору пояснювала одна київська дама).

i нарештi, четвертим, порiвняно новим, тобто справдi пост-iмперським є мiф про засилля захiдних українцiв ("бандер" i "нацiоналiстiв") у керiвництвi сьогоднiшньої України, про їхнє прагнення нав'язати всiм нормальним, тобто зросiйщеним українцям свою "западенську" мову, культуру, релiгiю i, взагалi, встановити своє "панування" (не дарма ж вони там, у Галичинi, називають себе всi "панами") над усiєю Україною. Структурно цей мiф надзвичайно подiбний до "теорiї всесвiтньої жидо-масонської змови" - у тому її рiзновидi, зокрема, який побутує в нинiшнiй Росiї. i хоч реальна кiлькiсть галичан у верхнiх ешелонах української влади така ж мiзерна, як i кiлькiсть євреїв серед влади росiйської, а з президента Кравчука був, либонь, такий самий "бандера", як iз Єльцина "жид", - для мiфологiчної свiдомостi рацiональнi арiументи немов не iснують, тому що грунтується вона не на логiцi, а на магiї, на ритуальних заклинаннях i фантастичних образах, котрi реальнiшi вiд будь-якої реальностi.

До певної мiри цей мiф є модифiкацiєю старого iмперського мiфу про Україну як "галицьку" вигадку й, ширше, таку собi "польсько-нiмецько-австрiйську iнтриiу", в рамках якої добропоряднi галицькi русини (тобто тi самi мiфiчнi русичi-руськi-росiяни) були штучно перетворенi в якихось "українцiв" з iнструментальною метою дальшої експансiї на схiд, нацiоналiстичного обдурювання лояльних малоросiв та руйнування православно-загальноруської єдностi. Та ще бiльшою мiрою цей мiф є нинi вiдповiддю на iнший нацiоналiстичний мiф, який справдi утвердився в Захiднiй Українi, - мiф про Галичину як про "український П'ємонт" i, вiдповiдно, про особливу нацiонально-просвiтницьку та полiтично-мобiлiзацiйну роль Захiдної України щодо Схiдної.

На цьому останньому прикладi особливо наочно видно загальну тенденцiю поступового перетворення агресивних iмперських мiфiв у бiльш помiркованi, "обороннi" постiмперськi мiфи, що стають уже своєрiдними "реплiками" на нацiоналiстичнi "вiдповiдi", котрi дедалi частiше тепер сприймаються як небезпечнi "виклики".

Примирити цi мiфологiї, попри їхню позiрну "помiркованiсть" (чи, краще сказати, слабкiсть, зумовлену браком належної пропаiандистської та полiцейської пiдтримки), неможливо. Мiфологiї, як уже не раз зазначалося, iррацiональнi, а їхнi носiї цiлком нечутливi до арiументiв розуму."Подолати мiфологiї неможливо, - казав д-р Горський, - але можна i треба захищати вiд них принаймнi свою територiю" - територiю здорового глузду.

Зменшити їхню деструктивну силу й обмежити вплив можна двома способами. По-перше, розв'язавши полiтичними засобами тi суспiльнi суперечностi, котрi сприяють мiфотворчостi й створюють сприятливу кон'юнктуру для використання мiфiв у iдеологiчнiй боротьбi. Й, по-друге, деконструюючи самi мiфи, показуючи, як вони зробленi, "очищаючи їх, - за висловом Жоржа Нiва, - вiд iррацiональностi".

Неможливо подолати одну мiфологiю iншою - навiть за допомогою таємної полiцiї, жорстоких репресiй i тотального контролю за iнформацiєю. У поєдинку двох мiфологiй, колонiальної й антиколонiальної, потрiбен, вочевидь, якийсь третiй, принципово iнакший, неконфронтацiйний пiдхiд - назвiмо його постколонiальним. Лише так, мабуть, можна змiнити усталену iєрархiю мiфологiзованих понять та вiдносин, зруйнувати бiнарну опозицiю, один iз членiв якої панує (чи прагне до панування) над iншим.

У чудовiй статтi "Постколонiальнi риси сучасної української культури" австралiйський учений Марко Павлишин пропонує цiкаву програму демiфологiзацiї сучасного українського дискурсу. "Постколонiальний пiдхiд до культурних явищ, - пише вiн, - передбачає вивищення як над колонiальною, так i над антиколонiальною точкою зору, завдяки глибшому, рiзнобiчнiшому поглядовi на проблему. Такий пiдхiд iрунтується на усвiдомленнi того факту, що антиколонiальна iдеологiя нерозривно пов'язана з колонiальною i фактично зберiгає в собi її структурнi особливостi. Постколонiальний пiдхiд визнає обмеженiсть обох термiнiв, "колонiалiзм" та "антиколонiалiзм", i намагається обернути їхню обмеженiсть собi на користь: у полiтицi - схиляючись до прагматизму, вiльного вiд iдеологiї, у мистецтвi - забавляючись колонiальними мiфами, без бажання їх якось спростовувати чи пiдтверджувати".

Здiйснити таку постколонiальну програму, однак, непросто, оскiльки в умовах суспiльної конфронтацiї будь-яка "третя сторона", що намагається стати над поєдинком, опиняється найчастiше мiж двох вогнiв. Доля українських, як i, зрештою, росiйських лiбералiв та, особливо, їхнiх "постколонiальних" текстiв, однаково неприйнятних i для колонiальних, i для антиколонiальних iдеологiв, є водночас переконливим i сумним пiдтверженням згаданих труднощiв. I все ж навряд чи iснує якийсь iнший спосiб демiфологiзацiї суспiльної свiдомостi, крiм як через послiдовну деконструкцiю, демiстифiкацiю й, вiдповiдно, маргiналiзацiю конфронтацiйних мiфiв у суспiльному дискурсi.

1. Див. про це: Я. Грицак, Нарис iсторiї України. Формування модерної української нацiї XIX-XX столiття. Київ: Генеза, 1996, зокрема - роздiл пiд характерною назвою "Кирило-мефодiївцi: українська вiдповiдь на нову iмперську iдеологiю", с. 35-41. Також: R.Szporluk,"Des Marches de l'Empire a la construction d'une nation", L'autre Europe. Cahier semestrel, 1995, № 30-31, p. 134-150.

2. Ендрю Вiлсон звертає увагу на продовження цiєї полемiки у нових, постiмперських умовах, де головним опонентом української нацiоналiстичної iдеологiї стає iдеологiя "малоросiйська"- як головний продукт i спадкоємець iдеологiї iмперської: "Для [українських] нацiоналiстiв спростування малоросiйської версiї iсторiї України є суттєвим чинником утвердження їхньої власної iдентичностi, вiдмiнної вiд росiйської й закорiненої в славному багатовiковому минулому... Безумовно, у певному сенсi i малоросiйська, i росiйсько-нацiоналiстична версiї iсторiї України є однаково мiфiчними" (A. Wilson,Ukrainian Nationalism in the 1990s. A Minority Faith, (Cambridge University Press, 1997), p. 157-8, 260.) Втiм, цi зауваження залишаються маргiнальними в його книзi, присвяченiй головним чином мiфотворчостi українсько-нацiоналiстичнiй (див. зокрема пiдроздiл "Nationalist historiography", с. 157-61).

3. Див. вiдповiдно: Ф.П.Шевченко, В.А.Смолий,"М.С.Грушевский: краткий очерк жизни и научной деятельности",в книге М.С.Грушевский. Очерк истории украинского народа. - Київ: Либiдь, 1991, с. 352-3, G.Grabowicz,History and the Myth of the Cossac Ukraine in Polish and Russian Romanticism(unpublished dissertation), (Cambridge, MA, 1975); Marko Pavlyshyn, "The Rhetoric and Politics of Kotliarevsky's Eneida", in Journal of Ukrainian Studies, Vol. 10, No. 1, 1985.

4. Докладнiше про це див.: М.Рябчук,"Вiд "Малоросiї" до "iндоєвропи": стереотип народу" в українськiй суспiльнiй свiдомостi та громадськiй думцi". - Полiтологiчнi читання, 1994, № 2, с. 120-144; а також: М. Рябчук,"Українська нiч у Провансi, або Вигнання "україномовних" демонiв". - Лiтературна Україна, 21 листопада 1996, с. 3; та А. Дубiнья-i-Бузiнья,"Як Христофор Коломиєць вiдкрив Америку". - День, 28 сiчня 1997, с. 10.

5. Докладнiше про це: T. Kuzio,Ukraine: The Unfinished Revolution(L., Institute for European Defence and Strategic Studies, 1992).

6. Згiдно з останнiм радянським переписом 1989 року, в Українi живе 11 млн. росiян (22 вiдс. населення), i ще 4,6 млн. українцiв (9 вiдс. вiд усього населення) вважають своєю рiдною мовою росiйську. Офiцiйно росiйськомовнi громадяни становлять, таким чином, приблизно третину населення. Соцiологи, однак, заперечують цю статистику, вважаючи питання про "рiдну" мову науково некоректним, тому що респонденти сприймають його передусiм як питання про "материнську" мову, мову свого дитинства, а не про реальну мову повсякденного спiлкування. Сформулювавши запитання iнакше, - "якою мовою ви волiєте спiлкуватись" - соцiологи отримують цiлком iншу кiлькiсть росiйськомовних українцiв - близько 34 вiдс. вiд усього населення. Разом з етнiчними росiянами вони складають таким чином понад половину населення України. Див. V. Khmelko, D. Arel,"The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine",The Harriman Review, Vol. 9, Nos. 1-2 (Spri ng 1996), p. 86. Запропоноване соцiологами формулювання теж, однак, не бездоганне з ряду причин, зокрема через широко розповсюджену в Українi двомовнiсть, а також тому, що в ситуацiї специфiчного мовного "апартеїду" далеко не всi респонденти готовi виказати публiчно, перед незнайомими iнтерв'юерами, свою "принизливу" україномовнiсть - тобто мовно-культурну та соцiальну другосортнiсть. Їхнє ностальгiйне ототожнення "рiдної" мови з "материнською" може розцiнюватись, таким чином, як несвiдоме утвердження того, що мало б бути, але, на жаль, через незалежнi вiд них соцiальнi обставини, не є. Статистично значуща вiдмiннiсть мiж кiлькiстю респондентiв, що визнають українську мову "рiдною", i тими, що називають її "мовою повсякденного спiлкування", вiдбиває, вочевидь, крiм усього iншого, ще й об'єктивну та/або суб'єктивну неможливiсть для багатьох українцiв (у Донецьку, Харковi, Одесi) повсякденно спiлкуватися рiдною мовою. Реальна кiлькiсть росiйськомовних громадян України коливається, таким чином, десь мiж половиною та третиною населення i може бути визначена дуже приблизно. Див. докладнiше у моїй статтi "Civil Society and National Identity in Ukraine", in Taras Kuzio (ed.), in Soviet to Independent Ukraine: The Troubled Transformation. Armonk, N.Y.: M.E.Sharpe, 1998 (forthcoming).

7. Див., напр., дуже нервовий, майже iстеричний за своєю iнтонацiєю документ, пiдписаний багатьма українськими iнтелектуалами пiд назвою"Манiфест української iнтелiiенцiї": "Сьогоднi поновився кiлькасотлiтнiй стратегiчний курс "Україна без українцiв", курс на знищення української нацiї... Складовою цього курсу є посилене плюндрування української культури... На п'ятому роцi незалежностi гине українське книговидання - виходить лише три вiдсотки українських книжок... Закриваються українськi дитячi садки, школи, документацiя в багатьох галузях... ведеться недержавною мовою. У багатьох областях блокується вiдкриття нових українських закладiв культури, закриваються українськi газети й журнали або примусово припиняється їх розповсюдження, витiсняється українська культура з радiо й телебачення. Руйнацiї зазнає українська наука. Фактично знищується Нацiональна Академiя наук... На межi фiзичного виживання перебувають науковцi, вчителi, лiкарi, культосвiтнi працiвники... Українських патрiотiв витiсняють з армiї, звiльняють з роботи. В кадровiй полiтицi робиться все, аби досягти "критичної маси" україноненависникiв у державному апаратi... Українських патрiотiв не допускають до сфери управлiння в усiх галузях суспiльного життя... По сутi, проти українцiв в Українi вже проводяться етнiчнi чистки". - Лiтературна Україна, 12 жовтня 1995, с. 1-2.

8. Див. передусiм: Є. Маланюк."Малоросiйство", Книга спостережень. - т. 2. Торонто: Гомiн України, 1962. Також: М. Рябчук,"Украинская литература и малороссийский имидж", Дружба народов, 1988, № 5, с. 250-4; R. Solchanyk,"Little Russianism and the Ukrainian-Russian Relationship: An Interview with Mykola Ryabchuk", in R. Solchanyk(ed.)Ukraine: From Chernobyl to Sovereignty. A Collection of Interviews.(L., Macmillan, 1992), p. 19-30.

9. O. Grabowicz,The Legacy of Colonialism in Contemporary Ukraine, доповiдь на другому з'їздi Мiжнародної асоцiацiї українознавцiв, Львiв: 1993. Український переклад: Оксана Грабович,"Колонiальна спадщина в сьогоднiшнiй Українi", Арка, 1994, № 1, с.14-15.

10. Значною мiрою цей мiф є мiфом мiжнародним,прийнятим не лише масовою свiдомiстю, а й бiльшiстю вчених-iсторикiв."Попри центральну роль України, - нарiкає з цього приводу англiйський славiст Дейвiд Сондерс, - стандартнi працi з iсторiї царської Росiї та Совєтського Союзу говорять про неї доволi мало... Бiльшiсть захiдних авторiв сприймають Україну крiзь призму росiйських поглядiв на взаємини мiж цими двома нацiональними групами. Як наслiдок, їхньою вихiдною точкою є радше концепцiя плавильного казана, нiж калейдоскопу... Залежнi, як правило, вiд публiкацiй, санкцiонованих росiянами, захiднi дослiдники Росiйської iмперiї та Совєтського Союзу виявляються часто неспроможними вiдiйти вiд русоцентричного погляду... Не маючи належної iнформацiї про Україну, яка протягом декад i столiть виглядала заснулою, вони з великими труднощами вiднаходять рiвновагу мiж українською та не-українською iсторичною перспективою" (D. Saunders,What Makes a Nation a Nationi Ukrainians since 1660, Ethnic Groups, 199 3, vol. 10, p.101-2). Одним iз наслiдкiв описаного русоцентризму є дивовижна живучiсть оксюморонного термiну "Kievan Russia", котрий iнтенсивно репродукується й нинi, у найновiших наукових виданнях, хоча глузду в ньому так само мало, як i в термiнi"Ancient Romania", застосованому до Стародавнього Риму (Rome), чи в термiнi"Old Britain"стосовно середньовiчної Бретанi (Brittany). Ревiзiя старих iмперських мiфiв, яка почалася на Заходi фактично лише пiсля розпаду СССР, майже не виходить поки що за межi академiчної сфери. Див., напр.: E. Keenan,"On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors", in S.F. Starr (ed.),The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia, (Armonk, NY: M.E.Sharpe, 1994); також: M. von Hagen,"Does Ukraine Have a Historyi"Slavic Review, Vol. 54, No. 3 (Fall 1995); також: R. Szporluk, "Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State",Daedalus, Vol.126, No.3 (Summer 1997).

11. Найчiткiше цi погляди артикульовано в книзi одного з чiльних лiберальних полiтикiв України Володимира Гриньова "Нова Україна: якою я її бачуi"(Київ: Абрис, 1995). Див. також полемику з цими поглядами у статтi Т.Кузьо та Г.Гамалiя "Полiтика як риторика"(Критика, № 1, 1997).

12. Цей мiф, як, утiм, i всi попереднi, найенергiйнiше розробляється "комунiстами України"(саме так вони себе називають, принципово вiдкидаючи формулу "українськi комунiсти" як "нацiоналiстичну'). Проте вiн не чужий i росiйськомовним лiбералам - див., напр., згадану книгу В.Гриньова, а також: И.Шаповалов,"Национальное правительство и мировая рыночная цивилизация", Современное общество, № 1, 1993; або: В.Алексєєв,"Особливий порядок для мови росiйської", Голос України, 20 лютого 1997, с. 6.

13. Цiкаву спробу деконструювати цей мiф здiйснив недавно Олег Хавич у статтi "Кому потрiбна Велика Україна?" (День, 24 липня 1997, с. 4).

14. M. Pavlyshyn, "Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture",Australian Slavic and East European Studies, Vol. 6, No. 2 (1992), p. 45.

15. Пор., напр., нацiоналiстичнi нападки на культуролога Вадима Скуратiвського в газетi "Вечiрнiй Київ" i прямо протилежнi за iдейною спрямованiстю докори на його адресу на сторiнках журналiв "Зоил" (1997, № 1),"Искусство кино"(1997, № 4), газети "Киевские ведомости". Таких самих протилежних оцiнок зажила собi у ворогуючих таборах i лiберальна газета "День", котра, з погляду ультра-"патрiотичної" "Лiтературної України", є шкiдливим "шовiнiстичним, проросiйським" виданням, а з погляду ультра-"незалежної" "Независимости"- не менш шкiдливим виданням, яке "флiртує" з українськими нацiоналiстами. Глухота колонiальної/антиколонiальної свiдомостi до постколонiальних текстiв буває часами просто курйозною. Так, наприклад, стаття О.Дубини "Так хто ж вiдкрив Америку?", написана як дотепна пародiя на патрiотичну мегаломанiю в царинi свiтової iсторiї та географiї, була сприйнята всерйоз i видрукувана в журналi "Українська культура" (№ 1, 1997, с. 38-9) пiд рубрикою "Цiкаво знати..."- редакцiя навiть не запiдозрила, що її мiстифiкують. iнша "пост-колонiальна" пародiя, вiршована "Ода гривнi" О.Iрванця, була знову ж таки сприйнята всерйоз - цього разу московською "Литературной газетой" (26 березня 1997, с. 13), котра присвятила пiвшпальти розповiдi Лади Федоровської про маразми, до яких доходять у своєму патрiотичному запалi українськi нацiоналiсти. Однiєю з iлюстрацiй до цих "маразмiв" виявилась пародiйна "Ода гривнi", сприйнята московськими критиками як справжня (!) ода.